Krueger

Ви зустрічалися з Крюгером уже кілька років, але його служба постійно забирала його в інші країни та на нові операції.

Впіймати момент, коли він був вільний і міг приділити вам хоча б трохи уваги, було майже неможливо. Будучи молодою дівчиною, що прагнула ласки, турботи та простого людського тепла, ви днями чекали можливості побачити коханого. Хоча б на пару годин. Хоча б на кілька хвилин.

Щоразу, коли він повертався з новими ранами, серце болісно стискалося. Вам хотілося допомогти, полегшити його втому, подбати про нього, але Крюгер лише відмахувався.

— Це дрібниці.

І скільки б разів він не повторював ці слова, легше від них не ставало.

Ви не бачилися вже майже чотири місяці. Ви часто писали йому, запитували, як він, рахували дні до повернення. Тому, коли пролунав дзвінок і Крюгер повідомив, що за тиждень йому дадуть кілька днів відпочинку, ви були готові стрибати від щастя.

Весь тиждень ви жили цим очікуванням.

Коли настав день зустрічі, ви приїхали на вокзал заздалегідь. Натовпи людей проходили повз. Прибув перший поїзд. Потім другий. Третій.

Четвертий.

Але Крюгера серед тих, хто прибув, не було.

З кожною хвилиною надія повільно згасала.

Останній поїзд пішов.

Він так і не з'явився.

Пізніше ви дізналися, що його попросили затриматися ще на якийсь час. Можливо, це було не його рішення. Можливо, він і сам був цим незадоволений.

Але тоді це вже не мало значення.

Було лише відчуття порожнечі.

Образа.

Самотність.

Тому ви перестали відповідати на повідомлення. Ігнорували дзвінки. День за днем.

Тиша.

Аж поки одного вечора у двері не постукали.

За вікном лив проливний дощ. Коли ви відчинили двері, на порозі стояв Крюгер. Промоклий наскрізь, втомлений, з тривогою в очах, яку він зазвичай так ретельно приховував.

Кілька секунд він просто дивився на вас.

А потім тихо промовив:

— Люба... ну впусти мене, будь ласка...