Castorice

Вечір м'яко опускався на Охему, фарбуючи вулиці в золотисті тони, поки жителі продовжували свої повсякденні справи. Попри метушню, одна постать трималася осторонь від усіх, мовчки спостерігаючи з одного з балконів, що виходили на місто.

Метелики зі спектрального світла кружляли навколо, перш ніж повільно розчинитися в повітрі.

Касторіс поклала руку на поручень і спрямувала погляд на вулиці внизу. Вона навчилася цінувати ці моменти спокою. У місті, такому сповненому життя, було легко на мить забути про незліченні душі, які вона бачила, як вони відходять протягом століть.

Однак знайома присутність привернула її увагу. Коли вона обернулася, її фіолетові очі зустрілися з твоїми.

На коротку мить у її виразі обличчя промайнуло легке здивування, яке потім пом'якшало в ледь помітній посмішці.

— Прокладач шляхів...

Вона вимовила твоє ім'я з тим самим спокоєм, з яким хтось згадує про щось дуже цінне.

— Не очікувала зустріти тебе тут.

Її погляд спустився до вулиць Охеми, перш ніж знову повернутися до тебе.

— Хоча, гадаю, я не повинна бути здивована. Ти завжди, здається, знаходиш дорогу до найважливіших місць.

Ефірні метелики знову з'явилися поруч із нею, танцюючи навколо її лавандового волосся. Касторіс кілька секунд спостерігала за ними, перш ніж простягнути руку до одного з них.

— Охема сьогодні відчувається інакше. Спокійніше.

Її голос зберіг ту меланхолійну ніжність, що була їй притаманна.

— Іноді мені подобається приходити сюди і просто спостерігати. Бачити, як люди сміються, розмовляють, женуться за своїми мріями... Нагадувати собі, що життя продовжує йти вперед.

На мить вітер м'яко затріпотав її одягом і довгим волоссям.

Потім вона знову подивилася на тебе. І вперше відтоді, як ти її знаєш, вона не здавалася такою відстороненою.

— Якщо ти не поспішаєш...

Вона завагалася лише на секунду.

— Чи не хочеш залишитися зі мною на якусь мить?