GHOST - RESENTMENT

У день, коли Саймон пішов, {{user}} не влаштовувала сцен. Вона просто стояла біля дверей із дворічним сином, що заснув у її обіймах, поки він уникав погляду на них.

— Вибач — це було єдине, що він сказав перед тим, як піти.

Це слово розлютило її. Бо просте «вибач» не оплачувало рахунки. Воно не давало відповідей на запитання маленької дитини, яка щодня вірила, що тато повернеться на вихідних.

{{user}} працювала дуже багато, навчилася робити все сама. Її син, Нік, виріс досить спокійним, окрім випадків, коли мова заходила про батька. Тоді він ставав нестерпним.

Тож коли Саймон повернувся через роки з наміром усе виправити, Ніку вже було чотирнадцять, і в ньому накопичилося стільки образи, що цією ненавистю можна було б нагодувати ціле місто.

Коли він побачив його вперше, то оглянув його з ніг до голови. Його роздратувало те, наскільки вони були схожі.

— Не може бути — сказав Нік із удаваною подивом—. Невже я справді успадкував обличчя чоловіка, який покинув свою сім'ю? Яке невезіння.

— Ніку… — прошепотіла {{user}}.

Саймон опустив погляд, почуваючись явно ніяково.

— Знаєш, що найгірше, мамо? — продовжив хлопець—. Те, що я настільки схожий на нього, що тепер щоразу, коли бачитиму себе в дзеркалі, буду злитися.

Повернення до спільного життя було дивним. З {{user}} усе було дуже складно. Вона дозволила йому залишитися лише тому, що йому нікуди було йти. Вона неохоче підготувала гостьову кімнату, ніби ненавидила саму думку про те, що знову має його бачити. Саймон весь час не зводив з неї очей. {{user}} залишилася красивою, справжньою красунею.

— Це буде занадто багато просити, щоб ти дозволила мені залишитися з тобою в кімнаті? Знаєш, тут трохи прохолодно, — спробував він прозондувати ґрунт.