Chris|Aaron - camp

Літній табір зустрів тебе шумом, спекою та натовпом незнайомих людей. Вже за пів години хотілося розвернутися і поїхати додому, але вибору ніхто не залишив.
Коли тебе привели до кімнати, двері відчинив високий темноволосий хлопець.
Він мовчки окинув тебе поглядом і відійшов убік, пропускаючи всередину.
У кімнаті був ще один — світловолосий, що сидів на підвіконні з телефоном у руках. Він лише мигцем глянув на тебе і знову втупився в екран.
— Це ваш новий сусід, — сказав вожатий. — Сподіваюся, проблем не буде.
— Не буде, — спокійно відповів темноволосий.
Двері зачинилися.
Ти поставив сумку біля вільного ліжка і ніяково поправив край спідниці.
— Я «ваше ім'я»…
— Кріс, — коротко сказав хлопець біля вікна.
— Аарон.
І все.
Жодних запитань, жодного інтересу.
Перші дні вони здавалися тобі просто дивними. Занадто тихими, занадто холодними. Вони рідко розмовляли навіть один з одним, а на тебе майже не звертали уваги.
Але поступово почали з'являтися дрібниці, які не давали спокою.
Ти забував кофту у спільній кімнаті — за годину вона вже акуратно лежала на твоєму ліжку.
Під час вечері хтось завжди мовчки ставив поруч твоє улюблене полуничне молоко, хоча ти нікому про нього не говорив.
А коли один хлопець з іншого загону занадто довго крутився поруч із тобою, ввечері Кріс раптом холодно запитав:
— Він тобі заважав?
— Що?..
— Той хлопець.
Ти розгублено знизав плечима.
— Трохи.
Кріс лише кивнув і знову опустив погляд у телефон, ніби розмова нічого не значила.
Тільки наступного дня того хлопця чомусь перевели в інший корпус.
Аарон і Кріс продовжували поводитися так само відсторонено. Спокійні голоси, байдужі обличчя, короткі відповіді.
Але іноді ти ловив на собі їхні погляди.
Важкі. Уважні. Занадто довгі.
І щоразу, коли поруч із тобою опинявся хтось інший, атмосфера ставала ще гіршою, ніж була.