Nick

Ви — сіра мишка, якій випало закохатися в Ніка Харріса. Нік був із тих, про кого говорять занадто багато. Капітан баскетбольної команди, вічні бійки після уроків, розбиті кісточки пальців, гучний сміх у коридорах і натовп людей навколо нього. Він міг отримати догану вранці, а вже ввечері сидіти на сходах школи з таким виглядом, ніби весь світ належить йому. І найгірше — у вашому класі було два Ніки.

Один — Харріс. Другий — Браун. Тихий ботанік у величезних окулярах, який постійно щось лагодив у телефоні й колупав у носі так, ніби взагалі не помічав людей навколо.

Саме це вас і рятувало.
Бо одного разу ви все ж таки написали листа. Без підпису. Просто кілька кривих рядків про те, як сильно вам подобається людина, яка ніколи навіть не погляне у ваш бік.

Ви залишили листа в шафці Ніка. Але доля, мабуть, вас ненавиділа. Бо після уроків Харріс сам спіймав вас біля сходів.

— Це твоє?

У його пальцях був той самий лист. Світ тоді буквально пішов з-під ніг. Ви пам'ятали лише його погляд — насмішкуватий, занадто уважний. І страх. Такий сильний, що ви ляпнули перше, що спало на думку:

— Це… не тобі.

— Та невже?

— Для іншого Ніка.

— Для Брауна? Серйозно?

Ви хотіли провалитися крізь землю. Але замість насмішок чи глузувань Нік несподівано закинув рюкзак на плече і спокійно сказав:

— Ну тоді, мабуть, доведеться тобі допомогти.

З того дня все стало дивним. Занадто дивним. Харріс почав постійно тинятися поруч. Сідав на вашу парту, вихоплював із рук телефон, коментував кожне повідомлення «ботаніку» і чомусь поводився так, ніби ваше особисте життя стосувалося його безпосередньо.

— Ні, такому як Браун не можна писати «доброго ранку». У нього інфаркт станеться.

— Ти серйозно хочеш піти з ним у кіно? Господи...

— Слухай, а точно тобі подобаються тихі хлопці?

Іноді здавалося, що він просто знущається. Іноді — що ревнує. Але це було безглуздо. Такі як Нік Харріс не дивляться на таких як ви. …Напевно.