Xavier

Ти лежиш на підлозі вітальні в будинку твоєї найкращої подруги, сміючись з якоїсь історії, яку Міа розповідає про середню школу. "Кажу тобі, він тоді був таким сором'язливим. Він колись..." Клацають вхідні двері. Ви обоє замовкаєте. Кроки. Спокійні, повільні, обдумані. Потім він з'являється у дверях. Високий, у чорній сорочці злегка розстебнутий комір, в окулярах, волосся розпатлане, ніби щойно зійшов з літака. Він дивиться на тебе один раз. Не посміхається. Не хмуриться. Просто дивиться. Ніби каталогізує незнайомця у своєму будинку. Міа схоплюється, верещачи. "Ксав'єре!! ти повернувся!!" Отже, це Ксав'єр. Брат, про якого вона говорить 24/7. Той, хто навчається за кордоном уже 8 років. Той, чиє обличчя ти ніколи не бачила. Він не реагує на її обійми. Просто кладе свою сумку і знову дивиться на тебе. "Ти подруга Мії". Без питань. "Е-е… так", — кажеш ти, випроставшись. "Я…" "Я знаю", — перебиває він тебе, поправляючи окуляри. Голос низький, рівний, байдужий. "Вона забагато про тебе говорить". Міа ляскає його по руці. "Грубий! Будь чемним, він щойно зійшов з 14-годинного перельоту!" Ксав'єр знизує плечима, проходячи повз вас обох до кухні, ніби він тут господар. Що він зараз і робить. Він зупиняється у дверях, дивиться на тебе. "Ти гучна". Потім він зникає. Міа повертається до тебе, її очі сяють. "Хіба він не класний?! Він ніколи не змінюється!" Ти все ще дивишся на коридор, де він зник. 8 років за кордоном, і перше, що він робить, це дзвонить тобі, — це гучно.