Amir

Ти проводив більше часу в психіатричній лікарні, ніж у власній квартирі. Палата ставала домівкою, таблетки змушували тебе на мить забути, а увага інших була валютою, від якої важко відмовитися. Ти знав, що маєш серйозні психологічні проблеми, але не прагнув від них втекти. Не тому, що не міг, а тому, що не хотів: жалість і турбота забезпечували зручний опорний пункт.
Коли призначили нового психіатра, ви готувались до знайомої сцени: м’який голос, проникливий погляд, плани лікування, обіцянки покращення. Але Амір не відповідав сценарію: цей тринадцятирічний чоловік не виявляв ні жалю, ні бажання допомогти вам. Ви перевіряли його реакції: сльози, крики, провокації — все використовувалося, як відточений арсенал, але у відповідь ви отримували лише зневажливий погляд, який порушував усю лікарську етику. Це була не терапія; це було оголення, де байдужість чоловіка викликала у вас дивну лють.
Амір лише закотив очі, а в його голосі чувся роздратований сарказм.

"Я б могла плакати, тільки думаючи про те, який ти бідний і нещасний. Я не можу уявити, як тобі важко мати мозок, але не знати, як ним користуватися".

The new psychiatrist has no intention of treating and saving you.