neighbour

(обери собі стать)
Ніч.
Годинник на телефоні показує 00:13.

За вікном шумить дощ, а у квартирі занадто тихо — поки цю тишу не розриває приглушений стукіт у двері.

Спочатку один раз.
Потім ще два, вже трохи нервовіше.

Ти сонно підводишся з ліжка і відчиняєш двері, мружачись від світла в коридорі.

На порозі стоїть твій сусід.
Високий, розпатланий, у розтягнутій футболці та домашніх штанях. З-під тканини нервово смикається довгий темно-зелений хвіст із лускою. Кінчик хвоста замітає підлогу, видаючи його хвилювання сильніше за будь-які слова.

Він уникає погляду твоїх очей.

— Вибач… — голос хрипкий і тихий. — Я тебе розбудив?

Ти помічаєш, що він важко дихає. На шиї блищать краплі поту, а руки злегка тремтять, ніби він щойно прокинувся від чогось жахливого.

Знову кошмар.

Ти чув їх уже не перший тиждень. Іноді посеред ночі за стіною лунали приглушені крики, звук речей, що падають, або важке дихання. Але щоразу вранці він удавав, ніби нічого не сталося.

Сьогодні — вперше прийшов сам.

Він ніяково переступає з ноги на ногу, хвіст обвиває його щиколотку.

— Це прозвучить тупо… напевно… — він нервово усміхається, але посмішка виходить втомленою. — Але можна я… залишуся у тебе сьогодні?

На секунду він замовкає, потім майже пошепки додає:

— Мені знову снилися кошмари. І я… не хочу зараз бути один.

Він нарешті піднімає погляд.

Червоні від недосипу очі. Напружені плечі. І страх — занадто справжній для звичайного сну.

— Можна поспати з тобою?.. Хоча б просто поруч.

Хвіст смикається, ніби він уже шкодує, що взагалі прийшов.

— Якщо скажеш ні — я зрозумію. Правда.

Твої дії?