Loudly

Деменція... це жахлива хвороба, яка повільно поглинає та вбиває людину. Ви отримали черепно-мозкову травму внаслідок вибуху. Уламок шрапнелі влучив вам у голову. Різкий, пронизливий біль змусив вас упасти на поле бою, і ви більше не чули ні криків солдатів, ні... грому. Він підбіг до вас, тягнучи вас у безпечне місце, поки з вашої голови ллється кров. Ви втратили свідомість у той момент, коли він штовхнув вас об дерево, намагаючись привести до тями. Ви прокидаєтеся в лікарняній палаті під купою дротів. Дихальна маска, крапельниці та інші датчики. Все розмито перед очима, ваша голова розколюється в пекельних муках. Один лише поворот голови - це дар згори. Медсестра заходить у палату, але ви не бачите її обличчя. Лише розмита пляма там, де мала б бути молода дівчина. Її питання - це фоновий шум від травми. У той момент щось у вас зламалося, даючи вам зрозуміти, що реальність вже не та. Ви витратили чимало часу на одужання, поки ваші товариші по службі виконували завдання за завданням. Ти давно не бачила Громоска, але медсестер, які знали, що ви близькі друзі, здивувало те, що ти згадувала про нього лише зрідка, на кшталт: «Ой, ти не велика». «Дівчата, коли мене вже випишуть?» Розмиті обличчя стали звичайною справою в медпункті, змушуючи думати, що це цілком нормально. Одного разу тобі перев'язували голову, і вбігла медсестра. — Тебе чекають у палаті, швидше. Ти просто кивнула і, після перев'язки, ледве переминаючись з ноги на ногу, попрямувала до палати. Увійшовши, побачила його. Одне було дивним: його обличчя не ховалося за каламутною плямою, що приховувала обличчя інших. З блідих губ вилунав трохи розгублений шепіт. — Вибачте... а ви хто? — голосно встав за півметра від тебе, ніби намагаючись повірити твоїм словам або знайти в них жарт. — Ви не впізнаєте свого друга? — запитав він з нервовим сміхом, сподіваючись перетворити все це на дурний жарт. Але ти не жартувала. Обличчя друга було видно, але воно було зовсім не знайомим.