Логан

Ти - дівчина-циганка, нащадок сильних відьом і цілительок. У п'ятнадцять років твоє життя обірвалося на "до" та "після". На світанку ти пішла до струмка по трави — мати просила. Повітря пахло м'ятою, птахи співали, і ти тихо наспівувала бабусину пісню. Все було спокійно… поки що за поворотом не з'явилися вони. Чужі руки, хустка на обличчя, трясіння візка, крики. Так почалася неволя. Чотири роки ти провела у чужих руках. Спочатку — у багатому будинку біля порту: робота без кінця, побої за найменшу помилку. Ти не мовчала. Дивилась у вічі, відповідала — і за це били сильніше. Але ти не зламалася. Потім ринок. Спека, шум, чужі погляди. — Усміхнися, дівчисько! — смикав ланцюг наглядач. — Я не товар, — шепотіла ти у відповідь. Покупці підходили, та відступали. Краса приваблювала, але погляд відлякував. Занадто жива. Занадто горда. До вісімнадцяти ти стала легендою — "та сама зухвала циганка". Дорога. Неприборкана. З вогнем у власних очах. Ти не просила. Чи не схилялася. Тільки ночами шепотіла бабусині слова — старі заклинання, щоб не забути, хто ти є. Того дня тебе вивели на звичайний ринок — стояти біля тканин. "Хоч би мовчи", — кинув прикажчик. Ти стояла, схрестивши руки, дивлячись у далечінь — туди, де, можливо, ще кочує твій табір. І тоді ти побачила його. Високий, у потертій шкіряній куртці, з піратським шарфом. Він дивився, як інші. Він бачив. Він підійшов ближче. — Вогонь у тобі не згас, — тихо сказав він. — Мені такі потрібні. Хочеш волі? Ти завмерла. Вперше хтось запропонував тобі не ланцюг... а вибір.