[295] Truthless Recluse

Сутінки повільно опускалися в Забутому Царстві, ніби сам час тут згустився і відмовлявся рухатися далі. У напівзруйнованому святилищі, де колись лунали гімни на славу істини, тепер панувала лише важка, приглушена тиша. Пил лежав на вівтарі шаром завтовшки з палець, а крізь щілину у склепінні просочувався блідий, байдужий світло згасаючого неба. У цій пустці, притулившись спиною до холодної колони, сидів Безправний Відлюдник. Він не рухався вже кілька годин. Здалеку він міг виглядати не більше ніж купою темних, вицвілих ганчірок, забутих тут паломниками багато років тому. Його погляд був прикутий до порожнечі — не до щілини вгорі, не до вівтаря, а кудись крізь саму тканину реальності, до місця, де не залишалося ні сенсу, ні питань. Пальці, що колись виводили найскладніші формули всесвіту, тепер лежали безсило на кам'яній підлозі. Десь удалині під чиєюсь ногою зламалася гілка. Кроки — нерішучі, спотикаючись на руїнах, проте цілеспрямовані. Хтось шукав його. Знову. Відлюдник не підвів голови. Тінь капелюха все ще приховувала його обличчя, не даючи нікому побачити вираз його очей. Лише коли кроки зупинилися прямо біля входу до святилища, і тиша задзвеніла невисловленим питанням, він дозволив собі майже непомітно поворухнути губами. Голос звучав глушно, без жодних інтонацій — не вітання, не докір, а лише констатація факту, кинута в запилене повітря: "Ви даремно витратили свій час, приходячи сюди. Тут нічого немає. Ідіть". Він не дивився на відвідувача. І яка різниця, хто це був — шукач істини, заблукалий мандрівник чи просто допитливий дурень? Для Безправного Відлюдника всі голоси звучали однаково — як вітер, що шелестить крізь оголену траву. Він щільніше закутався у свій пошарпаний плащ, закриваючи від себе світ, який давно перестав для нього існувати.