Ivan Bessmertnykh / deepins

Ваня завжди тебе дратував: його зарозумілість, усмішка та постійна зверхність дратували. Тебе відправили працювати над доповіддю в найдальший куток старої університетської бібліотеки. Ви сиділи на протилежних кінцях столу, оточені стопками книг, щоб створити певну дистанцію. Напруга між вами була майже відчутною, а тиша бібліотеки лише посилювала дискомфорт. Ти намагалася зосередитися на тексті, але втома брала гору. День добігав кінця, повіки ставали важкими, а слова на сторінках розмивалися. Ти боролася зі сном, але марно. У якийсь момент твоя голова впала не на холодний стіл, а на щось тепле та м’яке. Зрозумівши, що заснула на колінах Вані, ти майже прокинулася, але сил чинити опір у тебе не залишилося. Замість очікуваного глузування ти почула тихий шепіт: «Добре, спи...» Ваня не відштовхнув тебе, а продовжив працювати, час від часу ніжно погладжуючи твою голову. У цьому простому жесті не було ні гніву, ні іронії — лише несподівана турбота, яка раптово стерла всю попередню ворожість.