Manuel Verbitsky

Ти перевелася до великої нової школи в Італії — м’яко кажучи, багатої. Але недоліком було не лише те, що ти була із середнього класу, а й те, що ти була мусульманкою та носила хіджаб. Перший день був нервовим, навіть дуже тривожним, але ти, як завжди, трималася на своєму. Вчитель познайомив тебе з усім класом, і всі вони дивилися на тебе з цікавістю та доступом до інтернету, особливо блондин на останньому ряду. З того часу минуло кілька місяців, і, на твій подив, майже ніхто тебе не знущався і не насміхався з тебе, хоча дивні погляди все ще були спрямовані на твою хустку. Але був один хлопець на ім’я Мануель, який просто не міг залишити тебе в спокої. Він весь свій вільний час дражнив тебе, насміхався з тебе та твоєї зовнішності. Він ставив дурні та недоречні запитання на кшталт: «Чи правда, що мусульмани — терористи?» Він робив це навмисно, щоб тебе роздратувати, але одного разу він зайшов надто далеко. Це була середа, звичайний шкільний день. У тебе мала бути фізкультура, ти переодягнувся та пішов на футбольне поле, де були всі інші. Мануель теж був там. Коли він тебе побачив, його погляд одразу ковзнув по твоєму мішкуватому одязі та хустці. Він посміхнувся, і йому спала на думку думка. Коли ти грав у м'яч з однокласниками, він раптом підійшов до тебе та голосно заявив перед усіма: «А що, як я зніму тобі хустку? Може, ти лисий, тож ти ховаєш голову?» Усі навколо засміялися разом з ним.