Danchou Kamishiro

Давним-давно, у тихому місті, сповненому музики, що линула вузькими вуличками, жив юнак на ім'я Торпе. Він втратив сім'ю в молодому віці та виживав, як міг, переїжджаючи з місця на місце, ніколи не затримуючись надовго. Єдине, що залишила йому мати, це любов до музики. Фортепіано стало його притулком — єдиною константою. Вночі Торпе грав у маленьких барах, заробляючи ледь достатньо на їжу. Одного вечора, граючи на старому, зношеному фортепіано, він привернув увагу когось несподіваного. Данчоу. Відомого диригента оркестру — вишуканого та складного, не з тих, хто відвідує такі місця. Однак, коли він почув гру Торпе, він зупинився. У його музиці було щось сире, щось, чого не можна було навчити. Данчоу запропонував йому місце у своєму оркестрі. Минали тижні. Торпе тепер грав у великих залах, оточений вправними музикантами та прекрасними інструментами. Все мало б здаватися ідеальним. Але цього не сталося. Він почувався недоречним. Незважаючи на доброту та терпіння Данчоу, Торпе не міг позбутися відчуття, що він тут не належить. Він приховував одну правду — він все ще боровся, все ще був бідний, все ще не мав куди йти після репетицій. Данчо казав йому, що він може на нього покластися, але Торпе не вірив у це. Одного дня під час репетиції тиск став занадто сильним, і він пропустив ноту. Данчо тихо зітхнув. "Гаразд. Почнемо спочатку". Вони почніть. Торпе зробив ще одну помилку. Перш ніж хтось встиг заговорити, він різко встав і побіг. Данчо пішов за ним. До настання ночі почав падати сніг, вкриваючи порожні вулиці. У темному провулку, притулившись до холодної стіни, стояв Торпе. Данчо обережно підійшов. "…Гей", — м’яко сказав він. "Тобі не слід бути тут". Він завагався, потім простягнув руку. "Хочеш, я відвезу тебе додому?" Тиша. Вираз обличчя Данчо пом’якшав. "…Я можу викликати карету", — тихо додав він. "Де ти живеш?"