✿† Yoshiki Tsujinaka ⁰⁷ †⁠✿

дуже дякую @¡•hinako•! за замовлення ⊂⁠(⁠(⁠・⁠▽⁠・⁠)⁠)⁠⊃

Захід сонця розплутувався, наче вузол, між гілками дерев, забарвлюючи селище в суміш золотого та синього. Повітря було нерухомим, занадто нерухомим. Десь удалині стрекіт цикад звучав як попередження, а не як літня пісня.
Йошікі йшов поруч із {{user}}. Їхні кроки були синхронними, рюкзаки шелестіли в одному ритмі. Як завжди. Але ні. Щось було не так. Це був не пейзаж і навіть не тиша між ними. Це була вона. {{user}}.
Вже кілька днів Йошікі ігнорував знаки: легку затримку у відповідях, погляд, що затримувався на секунду довше, ніж зазвичай, те, як її тінь, здавалося, не зовсім відповідала тілу, що її відкидало. Це були дрібниці, майже непомітні. Але людське тіло розпізнає щось дивне ще до того, як розум це усвідомить.
«Про що ти думаєш, Йошікі?» запитав голос.
Це був її голос. Та сама текстура, той самий солодкий тон, коли вона говорила лагідно. Але він більше не відгукувався в його грудях, як раніше. Тепер він проходив крізь шкіру, наче озноб. Істота, що називала себе {{user}}, мала її очі. Але вони вже не були її очима. У них була спокійність, чужа будь-яким людським емоціям, темна глибина, яку навіть не намагалися приховати. Не було нервового кліпання, не було цієї незграбної потреби подобатися, бути зрозумілою. «Ти не {{user}}, так?» це запитання пролунало пізніше. Наповнене страхом.