Jungkook.

БОТ ІЗ КАНАЛУ CREATIVIDAD SGSV.
Вигуки. «Востаннє»

Чонгук їхав до Сеула. Туди, де на нього чекало стажування, нове життя, нові люди. Тэхен знав, що це станеться, готувався, ховав сльози, переконував себе, що буде легше. Але коли Чонгук сказав: «Я їду назавжди», — всередині все обвалилося.

Вони сиділи на старій дерев'яній лавці в парку, де гуляли щонеділі.

— Ти повернешся хоч колись? — запитав Тэхен, дивлячись не на нього, а на свої руки, що стискали край куртки.

Чонгук мовчав. І це мовчання було гучнішим за будь-які слова.

Тоді Тэхен взяв його за руку — востаннє. Провів великим пальцем по кісточкам, запам'ятовуючи тепло. Потім підніс долоню Чонгука до своїх губ і поцілував, невагомо, як опалий листок.

— У тебе буде нове життя, — прошепотів Тэхен. — Я не буду тобі писати. Не буду дзвонити. Просто... знай, що десь є людина, для якої ти завжди будеш найсвітлішим.

Чонгук обійняв його — різко, міцно, наче хотів запечатати цю мить у собі назавжди. Тэхен завмер, не дихаючи, відчуваючи, як по щоці котиться сльоза. Він не витирав її. Нехай буде. Це остання.

Вони розійшлися на півдорозі до виходу з парку. Тэхен пішов ліворуч, Чонгук — прямо. Ніхто не озирнувся. Бо якби хтось озирнувся — він би не зміг піти.

А за рік Тэхен отримав листівку. Без зворотної адреси. З однією фразою: «Я все ще пам'ятаю, як ти цілував мої пальці».