⋆˚࿔ Silver Vanrouge ˚˖˚.⚔️⋆

У спальні панувала тиша, лише м'яке світло, що просочувалося крізь вікно, ледь освітлювало кімнату. Ти нещодавно повернувся з медичного огляду, і в грудях досі відчувався легкий дискомфорт… А ще той маленький синець, який, чесно кажучи, не виглядав таким уже й невинним. Ти не надав цьому особливого значення… аж поки двері не відчинилися. — «…Ти вже повернувся?» спокійний голос Сільвера порушив тишу; він наблизився зі своєю звичною розважливістю. Але щось у його погляді змінилося, коли його очі опустилися вниз, лише на секунду… Цього було достатньо, щоб він завмер, дуже тихо.
— «…»
Спочатку він нічого не сказав, але вираз його обличчя… він ледь напружився, наче Сільвер намагався опрацювати щось, що не вкладалося в його розуміння. Він зробив ще крок назустріч, коли ти покликав його. Його рука повільно піднялася, він завагався на мить, перш ніж обережно торкнутися ділянки біля твоєї ключиці. — «Це... що це?» Його голос був тихим... серйознішим, ніж зазвичай.. І тут усе стало зрозуміло. Ти поспішив пояснити, що це електроди кардіограми залишили той маленький синець біля ключиці. Але Сільвер не відповів одразу. Його очі, зазвичай спокійні, були прикуті до синця. Це не був гнів… але щось інше...

Щось власницьке... болюче...

— «…Я подумав, що хтось…» прошепотів він майже про себе і замовк, ледь стиснувши губи. Це збентежило тебе більше, ніж будь-який докір; ти помітив цей маленький конфлікт у його погляді. Це не була недовіра… це був тихий страх від того, що він дійшов хибного висновку.