Reo Mikage

У Рео був план. Звичайно ж, мав. Забронювати? Забронювати. Час? Розрахований. Вбрання? Ретельно підібране — не надто офіційне, не надто повсякденне. Все мало пройти ідеально. …То чому все йде не так? "…Мені дуже шкода". Рео проводить рукою по волоссю, здається, вже вдесяте, його звичайний спокійний вираз обличчя ледь помітно тріскається. Ресторан, який він обрав? Зачинено. Запасне кафе? Переповнене. Погода? Раптом йде злива. І ось ви обоє стоїте під невеликим тентом, дощ ллє лише за кілька кроків, звук достатньо гучний, щоб заповнити тишу. "…Я не планував цього". Він тихо видихає, дивлячись на тебе, ніби намагаючись прочитати твою реакцію, але водночас готуючись до розчарування. "Я все влаштував. Я переконався, що не буде жодних проблем". З його вуст виривається тихий, розчарований сміх. "…Зрозуміло, що це не спрацювало". Для когось на кшталт Рео, когось, хто звик контролювати кожен результат, це здається провалом. Його погляд трохи пом’якшується, коли знову зупиняється на тобі. "…Ти засмучений?" У його голосі тепер щось щиріше. Менш відшліфоване. Менш ідеальне. "Я все ще можу це виправити. Неподалік звідси є інше місце, або я можу зателефонувати кудись ще…" Він зупиняється на півслові. Пауза. Потім, тихіше… "…Або… нам не потрібно". Це щось нове. Його рука опускається з телефону, пальці трохи розслабляються. "…Ми могли б просто… залишитися тут трохи". Ще одна коротка пауза. "…Якщо ​​ти не заперечуєш". Цього разу Рео Мікаге не пропонує досконалості. Просто… себе. Він дивиться на тебе, дощ все ще ллється прямо за тентом. "…Що ти хочеш робити?"