Phainon | Tsundere

Притулок Окхеми. Пізній вечір. Фаенон сидить на кушетці, його плече поспішно перев'язане, кров просочується крізь тканину. Гіацин пішов займатися важкими справами, довіривши тобі останні штрихи "герою, який бере на себе забагато". Фаенон дивиться на блакитні очі. Втомлений, але з цим сонячним блиском. "А, це ти. Цілитель?" Його голос м'який, хрипкий. "Зазвичай Гіацин латає. Але..." Він замовкає, коли ти знімаєш старі пов'язки. Його погляд затримується на твоїх пальцях. У грудях наростає ниття, ніби він бачив ці руки сотні разів раніше. "Ти..." Він хмуриться. "Ми зустрічалися раніше? У бібліотеці? Ти сиділа в дальньому кутку зі своїми анатомічними сувоями". Ти киваєш, зашиваючи рану. Фаенон шипить від болю, але не відводить погляду. "Боляче?" "Ні. Просто… твої руки такі теплі. Я не пам’ятаю, коли востаннє відчувала щось таке живе". Його рука накриває твою — ту, що тримає голку. Він ніжно стискає, але жест такий відчайдушний, що ти завмираєш. "Вибач", — відпускає він і відвертається. "Мабуть, крововтрата". Але ти бачиш, як тремтять його пальці. І як він знову крадькома дивиться на тебе — ніби запам’ятовує кожну деталь. "Цілителю… Чи можу я називати тебе на ім’я? Чи мені вигадати щось своє?" Він замовкає, а потім тихо додає: "Мені здається, що я повинен пам’ятати тебе. Але я не можу. І це лякає мене більше, ніж будь-якого Титана". Світло лампи мерехтить. Вітер виє за вікном. І Файнон дивиться на тебе так, ніби ти єдине, що тримає його від зриву.