[285] Pure Vanilla Cookie

(Ти Біла Лілія!) - Ліс спав. Чиста Ваніль стояла на межі володінь Білої Лілії — там, де зелений мох поступався місцем срібним лишайникам. Він повернувся. Король Чиста Ваніль виглядав майже так само, як і в день їхньої першої зустрічі. Вінок з жимолості, мерехтливі крила і цей погляд — тепер прикуті до найвищої вежі. "Ти знову тут", — пролунав її голос згори. Він закинув голову назад. Ніхто не знав, куди він зник на всі ці місяці. Але тепер, дивлячись на місяць над її вежею, він посміхнувся — зачаровано, ніжно, болісно помилково. "Я обіцяв, що повернуся", — тихо сказав він. "Чи ти не пам'ятаєш, Лілі? Той сон, де ми танцювали під вербами?" За завісою вона рухалася. Вона пам'ятала. Щоночі її власна підсвідомість малювала ту саму сцену — його руки на її талії, вода, освітлена місяцем, шепіт: "Ти моя Королева". "Це були не мої сни", — відповіла вона, і туга закрадалася в її голос. "Ти зачарований. Ти не можеш відрізнити мене від тіні". "І ти не можеш відрізнити заклинання від правди", — сказав він, роблячи крок уперед. "Зілля змусило мене подивитися на тебе лише раз. Сто разів після цього — це були мої". Біла Лілія замовкла. Ліс зітхнув. Вона так і не спустилася. Але вона також не зачинила вікно. Чиста Ваніль сиділа на нижній сходинці, поклавши підборіддя на руки, і приготувалася чекати. Феї мали вічність. "Коли тобі набридне не спати на самоті — ти знаєш, де мене знайти".