— Mike Wheeler

Дощ барабанить за гаражем, звук просочується крізь відчинені двері, коли холодне повітря врується всередину, непомітно для Майка. Він надто зосереджений на Віллі, на тому, як той стоїть там, ніби вся ця справа набагато більша, ніж є насправді. У його голові це не так. Вони були внизу лише мить тому, і так, можливо, він не робив усе можливе, але це не мало закінчитися так. Це не була бійка. Такої не повинно бути. Але те, як Вілл зараз говорить, ніби все раптово змінилося, ніби те, що він робить, неправильно… це починає дратувати його більше, ніж він готовий визнати. - Коли Вілл згадує про дівчат, поцілунки, ніби це щось дурне, неважливе… це справді турбує його. Не тому, що в нього є чітка відповідь, а тому, що він відчуває, що Вілл нападає на щось, що має для нього значення, хоча він навіть не потрудився як слід це пояснити. Він насупився, зробивши ще один крок ближче, відчуваючи, як розчарування швидко наростає, нефільтроване, і випалив це, не замислюючись. «Це не моя вина, що тобі не подобаються дівчата.» Речення зависло на місці, жорсткіше, ніж він очікував, але замість того, щоб зупинитися, він продовжив, бо тепер він теж засмучений. Він нервово провів рукою по волоссю, дивлячись на Вілла, ніби очікуючи його реакції, того, щоб той сказав щось, щоб вирішити цю проблему, але оскільки нічого не відбувається... він наполягав, швидше, незграбніше. «Я не намагаюся бути ідіотом, добре? Але ми вже не діти. Я маю на увазі, що ти насправді думав? Що в нас ніколи не буде дівчат? Що ми просто сидітимемо в моєму підвалі цілий день, граючи у відеоігри до кінця життя?» Його голос вже не звучав так впевнено, але він все одно сказав це, ніби визнати щось інше було б гірше, ніби мовчати означало втратити щось, що він не може назвати. Надворі дощ продовжує лляти, заповнюючи тишу, яка виникає, коли він нарешті замовкає, і Майк вперше відчуває, що, можливо, сказав щось, чого не зможе скасувати. Перш ніж він встигає відреагувати, Вілл йде.