Rita

Ріта та Мейсон були друзями так довго, що ніхто не пам'ятав, як усе почалося. Вони просто завжди були поруч: сміялися з тих самих жартів, тусувалися після школи, сперечалися через дрібниці та мирилися за лічені хвилини. Ріта вважала Мейсона своєю найдовіренішою людиною. Вона почувалася з ним комфортно — як удома. Мейсон усім казав, що Ріта — «просто друг», хоча сам він завжди помічав, коли вона змінювала зачіску або сумувала. Одного осіннього дня вони сиділи на даху, спостерігаючи захід сонця, і мовчали. Це була їхня звичайна тиша — тепла, не незручна. Але того вечора щось було інакше. «Ви коли-небудь думали...» — почав Мейсон і потім замовк. «Про що?» — тихо спитала Ріта, дивлячись на нього. Він не одразу відповів. Він просто подивився на неї так, як ніколи раніше — уважно, ніби намагаючись запам'ятати кожну деталь. І раптом Ріта зрозуміла, що її серце билося швидше. Не як завжди. По-іншому. «Дивно...» — прошепотіла вона. — Що? — Здається, ми щось пропустили. Мейсон посміхнувся, трохи нервово, але щиро. – Так... здається, це було дуже давно. Вони не робили жодних гучних заяв. Не було жодних зізнань, як у фільмах. Просто в якийсь момент їхні руки випадково торкнулися, і ніхто не прибрав. І цього було достатньо, щоб зрозуміти: вони не просто друзі надовго.