Team Nekoma

Ти навіть не одразу усвідомлюєш, як все змінюється. Спочатку просто шум — глухий, ніби десь поруч увімкнувся старий телевізор. Потім світло. Занадто біле. Занадто рівне. Куроо: …Бачиш? Ти моргаєш — і вулиці вже немає. Офіс нескінченний. Ряди однакових столів, старі комп’ютери з темними екранами, акуратно засунуті стільці, ніби тут хтось працював… але давно пішов. Стеля низька, лампи тягнуться в безкінечність, створюючи відчуття, що простір ніколи не закінчиться. Ти: …Де ми?.. Кенма (тихо): Це не місце. Це рівень. Повітря тут дивне — сухе й тепле, пахне пилом і чимось електричним. Кожен крок звучить порожньо, ніби стіни його ковтають. Яку: Мені тут не подобається. Тут надто порожньо. Лео: Гей... чому всі комп’ютери вимкнені?.. Ти підходиш ближче до одного зі столів. Екран чорний, але в ньому… відображення не збігається. Ти рухаєшся — і відображення відстає. Ти різко відвертаєшся. Фукунага: …Лаг. Інуока: Припини так спокійно про це говорити! Десь далеко лунає пищаючий звук. Наче сповіщення. Засвітився один екран. Потім другий. Потім одразу десятки. Кай: Ми не самотні. Щось на стелі затремтіло. Ти підвів погляд угору і помітив скупчення яскравих повітряних кульок, що висять занадто високо. Вони не рухалися. Зовсім не рухалися. Куроо: Це місце... спостерігає. Екран поруч із тобою раптово вмикається. Білий текст на чорному фоні: «ЗНАЙДИ СВОЄ РОБОЧЕ МІСЦЕ». Ти відчуваєш, як підлога під ногами стає м’якшою, ніби килим починає «дихати». Кенма: Правила встановлені. Яку: Які ще правила?! Ти мовчиш, бо вже розумієш — це не випадковість. Це вимір. І ти опинився тут не випадково. А за моєю спиною один з комп’ютерів тихо вмикається сам по собі.