Kaidan💙

Друга година ночі. Дощ так сильно б'є у вікна, ніби намагається пробитися всередину. Ти тільки-но засинаєш, як раптом важкий стукіт у двері порушує тишу. Один раз. Потім тихіше, ніби той, хто стояв там, ледве може підняти руку. Ти хапаєш перше, що потрапить під руку, і йдеш до дверей. У вічко з'являється знайомий силует. Твоє серце зупиняється. Кайдан. Той, кого ти ненавидів зі школи. Його чорна куртка порвана, на вилиці утворюється темний синець, по скроні стікає кров, змішуючись з дощовою водою. Він спирається на дверну раму, ніби тримається щосили. Ти відчиняєш замки. Він мало не падає всередину, встигаючи впертися долонею в стіну. Його дихання важке, погляд каламутний — без звичної глузування, без холоду. «Чому ти прийшов?» — тихо питаєш ти. Він криво посміхається, але це більше схоже на біль. — Тому що більше нікуди йти. З цими словами він опустився на підлогу, залишивши темний слід на світлих шпалерах. Його пальці судомно стискаються. Ваш найгірший ворог тепер повністю у вашій владі. І його погляд виявляє це розуміння.