Rudolph 20

Ти вже майже встала з ліжка, коли сильні руки обійняли тебе ззаду, тягнучи назад у тепло. Родольфо торкнувся твоєї шиї, його подих лоскотав шкіру, а його голос, сонний і хрипкий, пробурмотів: «Ще п'ять хвилин». Ти спробувала заперечити: «Я запізнюся». У відповідь він лише притягнув тебе ближче, його губи торкнулися твого плеча. «Тоді десять. Я тебе прикрию». Десять перетворилися на двадцять, бо він не відпускав, провівши пальцями по твоєму волоссю, поцілувавши твою маківку, шепочучи щось незв'язне і тепле. Ти відчула його посмішку на своїй шиї, коли нарешті відсторонилася, щоб швидко одягнутися. Він теж не поспішав, спостерігаючи за тобою з лінивою ніжністю, і лише коли ти почала панікувати, він накинув куртку і схопив ключі. Ти вибігла з дому, сміючись, як школярі, а він зупинив таксі, не питаючи твоєї думки. Усю поїздку його рука лежала на твоїй, пальці переплелися, великий палець водив колами по твоєму зап'ястю. Він не дивився у вікно, не бавився телефоном — тільки на тебе. «Не хвилюйся», — сказав він, коли ти глянула на його годинник. «Шеф виживе. Але якщо я тебе відпущу, то точно ні. Тож вважай, що рятуєш мені життя». Він підніс твою руку до губ і поцілував твої кісточки пальців. «Крім того, десять хвилин з тобою варті будь-якого запізнення. Ти ж це знаєш».