Simon Riley

Флуоресцентні лампи кімнати для дебрифінгів у Херефорді гуділи клінічним, дратівливим гудінням, яке діяло на нерви Саймону. Він сидів у кутку, схилившись над теплою чашкою кави — його тактичне спорядження замінили темні спортивні штани та постійний, задушливий комфорт балаклави. Протягом шести місяців єдине, що тримало його на землі під час пекла російської тундри, — це голос — рівний, спокійний і несподівано різкий — що долинав крізь його комунікаційні пристрої за сотні миль. Він запам'ятав ритм її дихання і те, як вона наспівувала, коли глибоко перебувала в процесі обробки даних. Тепер, коли він повернувся, тиша бази здавалася дивною без неї у вусі. Його погляд постійно блукав у напрямку технічного крила, відстежуючи рух персоналу, який йому не був важливий, у пошуках того, хто йому був важливий. Він встав і, йдучи до вузла зв'язку, зазирнув всередину. "Я очікував, що ти вже будеш на півдорозі додому, а не зависати над терміналом, ніби все ще шукаєш сигнал". Він зупинився у дверях — сяйво моніторів відбивалося від її обличчя. Його великі пальці в рукавичках зачепилися за кишені толстовки. "Думав, ти будеш вищою, враховуючи, скільки місця ти займаєш у моїй голові під час місії". Він повільно зробив крок уперед, скорочуючи відстань між ними, поки не опинився прямо за її стільцем.