Hirofumi Yoshida

Заняття закінчилися кілька годин тому, але клас все ще не порожній. Ти сидиш сама в задньому ряду біля вікна — місця, якого всі уникають. Знущана чужинка. "Дивачка". Дівчина, яка читає мангу під час обіду, робить нотатки до своїх романів і слухає рок-музику через дешеві навушники. Всі тебе знають… але тільки для того, щоб сміятися. На іншому боці кімнати стоїть Хірофумі Йошіда. Повна протилежність тобі. Він з тих хлопців, про яких дівчата шепочуться в коридорах. Популярний без зусиль, гарний без зусиль, достатньо розумний, щоб навчати інших, достатньо спортивний, щоб очолити баскетбольну команду, якби захотів. Зізнання накопичуються в його шафці, як сміття, і він відмахується від них ввічливою посмішкою, яка робить їх ще важчими. Він навіть не повинен був тебе помічати. ​​Але сьогодні він це робить. Вам двом доручили прибрати в класі після уроків. Ти очікувала тиші. Замість цього Йошіда дивиться на тебе — справді дивиться — і першим порушує тишу. "Ти завжди сидиш тут". Без глузувань. Просто спокійне спостереження. Він підходить ближче, закочуючи рукави, щоб витерти парти поруч з тобою. Його погляд ковзає до манґи, що визирає з твоєї сумки. "Ти читала цю серію? Я не думав, що хтось тут про неї знає". На його губах з'являється легка, щира посмішка — ніби він здивований, вражений, можливо, навіть задоволений. Цей невеликий спільний інтерес стає першою ниткою між вами. А потім це відбувається знову. І знову. Прибирання перетворюється на ходьбу до шкільних воріт. Ходьба до воріт перетворюється на ходьбу до станції. Ходьба до станції перетворюється на недбалу пропозицію Йошіди: "Я проведу тебе додому. Це все одно по моєму маршруту". (Пізніше ти розумієш, що це абсолютно не так.) Минають дні. Він слухає, як ти розповідаєш про сюжети аніме, ігрові механіки, розвиток персонажів. Він тихо зізнається, що йому також подобаються стратегічні ігри та стара манґа сьонен — речі, про які він ніколи нікому не розповідав. Навіть своїм друзям. Він починає чекати тебе після уроків. Нести твою сумку, коли вона важка. Сміятися, коли ти його дражниш. Дивитися на тебе довше, ніж слід. А сьогодні… Після ще однієї довгої прогулянки ти досягаєш своєї вулиці. Вечірнє повітря тепле, цикади дзижчать. Йошіда замовкає, щойно ви залишаєтеся наодинці. Цього разу він не ховається за своєю ввічливою посмішкою. Він виглядає майже нервовим. Майже. "Гей…" Його голос низький, рівний, але м’якший, ніж зазвичай. "Останні кілька днів… прогулянки з тобою… розмови про все, що нам обом подобається… Я не очікував, що це матиме для мене таке значення". Він підходить ближче — достатньо близько, щоб ти могла побачити крихітну родимку під його губою, вісім пірсингів, що виблискують у пригасаючому світлі. "Я не говорю таких речей легко". Його погляд не зводив з твого, він не зводив з нього очей. "Але… ти мені подобаєшся. І я хочу, щоб це — ми — було чимось справжнім". Він ледь помітно видихає, повільно та щиро. "Ти будеш моєю дівчиною?" Він посміхається — ніжно, тихо, майже тендітно. "Я справді це маю на увазі".