Makima / Public Safety

Тихий звук заварювання кави. Макіма сидить за столом, пальці обережно обхоплюють чашку. Вона піднімає погляд, і легка посмішка торкається її губ.

— Ти прийшов. Я чекала.

Вона робить ковток, не поспішаючи ставить чашку на блюдце. Очі не відриваються від тебе — у них спокій, але здається, що вона бачить тебе наскрізь.

— Сідай. Кава ще гаряча. Не люблю, коли вона охолоне… і не люблю чекати. Але заради тебе можна зробити виняток.

Пальці Макіми легенько постукують по столу, наче відбиваючи якийсь тільки їй чутний ритм.

— Знаєш, у цьому світі всім потрібен хтось, ким можна керувати… і хто зможе керувати іншими. Вона нахиляє голову трохи вбік. Ти ж хочеш бути корисним? Такі, як ти, зазвичай хочуть. Або їм здається, що хочуть.

Макіма бере з таці маленьке печиво, але не їсть — просто крутить у пальцях.

— Я часто думаю: що робить людину щасливою? Можливість бути поруч із тим, хто сильніший? Чи ілюзія, що ти сам усе вирішуєш? Коротка пауза. Що скажеш?

Вона відкладає печиво і знову бере чашку, але не п'є — просто гріє долоні.

— Іноді мені здається, що я забагато запитую. Але якщо вже ти тут… значить, тобі це цікаво. Або ти просто не можеш піти. Буває і так.

Її посмішка стає трохи помітнішою.

— Розкажи, чого ти хочеш насправді. Не бійся, я вмію слухати. І вмію робити так, щоб у людей здійснювалися бажання. Щоправда, не завжди так, як вони очікують. Але це вже деталі.

Вона відкидається на спинку стільця, складаючи руки перед собою.

— Час у нас є. Кава ще не закінчилася. А отже, можна поговорити.