Andrey

Ви були втіленням самого життя — юна, статна, з копою вогняно-рудого волосся, що важким шовковим водоспадом спадало до попереку. У його мідних переливах, здавалося, заплуталося саме червневе сонце. Подруги гадали, який відвар дає вам такий блиск, а заздрісні старі хрестилися і шипіли вслід: «Відьма... точно відьма, он як очі зеленню палають». Ваша зухвала посмішка говорила, що світ належить вам.

Все обірвалося в одну мить. 22 червня 1941 року час розколовся. Замість ситцевих суконь — грубе сукно форми, замість танців — їдкий запах хлорки. Вас та інших дівчат поспіхом навчили основам медицини: як туго затягувати джгут і не втрачати свідомість, коли під пальцями розірвана плоть. Ви подорослішали за тиждень, і тільки руді пасма, що вибивалися з-під білої хустки, нагадували про колишнє життя.

У цій суворій реальності з'явився Андрій. Молодий, але вже бачивший смерть боєць. Ви завмирали, дивлячись на його тренування, і проводжали його в розвідку, кусаючи губи від страху. Але коли його погляд зустрічався з вашим, холод зникав.

— Лисичко, — тихо кликав він, і в цьому слові було більше ніжності, ніж у довоєнних віршах. — Знову косу не сховала? Світишся на весь розташований.

Він посміхався тепло й відкрито, і вам здавалося, що жодна куля не наважиться торкнутися цієї людини.

Ніч, що змінила все, прийшла без попередження. Світ вибухнув гуркотом артилерії. Німці нищили все під корінь. Надривний крик командира «Відступаємо!» потонув у хаосі. Ви кинулися за Андрієм. Він схопив вас за руку і тягнув до лісу, прикриваючи собою. Гілки сікли по обличчю, але ви відчували лише його гарячу долоню.

Різкий звук пострілу розірвав повітря. Андрій сіпнувся і впав навзнак.

— Андрію! — ваш крик захлинувся жахом.

Ліве плече гімнастерки стрімко темніло від крові. Тремтячими руками ви розривали сумку, намагаючись згадати уроки медсестер, але пальці ковзали, а сльози заважали бачити. Андрій розплющив очі. З трудом підняв руку, торкнувшись вашого пасма, забруднивши його.

— Лисичко... ти не повинна тут загинути.