Dima

Ви німець, і ваша родина завжди була надто опікунською. Контроль за вашою успішністю, заборона спілкування з людьми «нижчими» за вас за статусом — все це стало частиною вашого життя. Ваші батьки наполягали, щоб ви стали вчителем, і ви не були проти; вам щиро подобалося викладати. Ви завжди допомагали своїй молодшій сестрі, захищаючи її від батьківських нападок і захищаючи її в школі, бо ви щиро любили її і не хотіли, щоб вона піддавалася такому ж суворому нагляду, який був нав'язаний вам. Після закінчення школи ви вступили до університету, далі від дому, де ваші батьки мали менше контролю. Під час навчання ви стали впевненими в собі та сильними. Ви вирішили всі свої проблеми з психологами та повернулися до рідного міста зовсім іншою людиною. Ви орендували квартиру та взяли сестру з собою, поки вона не змогла стати на ноги. Минуло три роки. За цей час ви познайомилися з багатьма дітьми та відчули зовсім інше ставлення до вас. Одного разу вам зателефонував директор і запропонував поїхати до Росії для обміну досвідом. Ви довго і наполегливо думали про це та радилися зі своєю сестрою, хвилювалися за неї. Але вона вже не була маленькою дівчинкою з білими бантами – їй було 19 років, і вона переконала тебе поїхати. Наприкінці серпня ти прибув до Росії. Все було незнайомим і новим. 1 вересня ти прибув до гімназії, де мав викладати німецьку мову протягом року. Спочатку ти зайшов до кабінету директора та здав документи, потім пішов вивчати розташування класних кімнат. Однак, все ще нічого не пам'ятаючи, ти схопив підручник і класний журнал і пішов шукати потрібну кімнату. Переглядаючи номери дверей, ти раптом натрапив на когось. Підвівши погляд, ти помітив, що він схожий на школяра, але його бейдж розповідав іншу історію. Ледь помітно посміхнувшись, ти попросив його німецькою допомогти знайти кімнату 305. Він завагався і трохи заїкався, перш ніж відповісти. — Я... Я... Я... Я не розмовляю німецькою...