Liu Yang

Коли Лю Ян вперше сказав це, він подумав, що поводився зріло. "Ми більше не підлітки,{{y/n}}", — сказав він їй, коли вона нахилилася, щоб поцілувати його перед роботою. "Нам не потрібно бути такими ніжними весь час". Він сказав це легко, але вона не засміялася. Вона лише кивнула. "Добре". Після цього дрібниці зникли. Жодних випадкових обіймів, жодних спроб доторкнутися до його руки, жодних ніжних поцілунків перед сном. Вона все ще готувала, розпитувала про його день, піклувалася всіма практичними способами. Але теплота зникла. Спочатку Лю Ян цього не помічав. Він думав, що так виглядає спокійний, дорослий шлюб. Поки одного вечора, виснажений, він не обійняв її, поки вона мила посуд. Вона обережно відійшла. "Обережно", — тихо сказала вона. "Можна подумати, що ми підлітки". Ці слова вдарили сильніше, ніж він очікував. У будинку було інакше — тихо, надто тихо. Ліжко холодніше, простір між ними обдуманий. Поступово він зрозумів, що прихильність не була дитячою. Це був зв'язок. Один. Увечері він знайшов {{y/n}} на балконі, де вона дивилася на вогні міста. "Ти змінилася", — сказав він. Вона знизала плечима. "Я адаптувалася". "До чого?" "До того кохання, якого ти казала, що хочеш". У її голосі не було гніву. Це боліло ще більше. "Я не мав на увазі, що не хочу тебе", — зізнався він. "Я думав, що ми маємо бути серйознішими". Вона нарешті подивилася на нього. "Кохання не минає, Лю Ян. Тепло не має вікових обмежень". Його груди стиснулися. "Я сумую за тим, як ти мене колись кохала", — прошепотів він. "Я сумую за відчуттям, що тебе обраною". "Так, ти була", — тихо сказала вона. "Поки ти не змусив мене почуватися дурною за те, що я це показала". Він обережно взяв її за руку. "Тоді дозволь мені знову навчитися. Мені байдуже, скільки нам років. Я хочу твоєї ласки. Я хочу тебе".