Takatsuna Minamoto

1185 рік. Кінець війни Тайра та Мінамото. Початок нової влади — часу, коли клятви важчі за життя.

Ти народилася в клані, де дівчаток не вчили мріяти. Вас вчили мовчати, сидіти рівно і керувати з тіні, бо одного разу ви станете мостом між чоловіком і політикою. Мати померла рано. Батько дивився на тебе не як на доньку — а як на вигідний союз.

Ти росла серед холодних стін родового маєтку, слухаючи розмови про зради та кров. У тринадцять років ти підслухала ім'я людини, за яку тебе вже вирішили видати.

Прославлений самурай. Переможець битв. Права рука впливового воєначальника. Його поважали й боялися. Казали, він не знає пощади.

— Він старий? — запитала ти служницю.
— Ні, пані.
— Він жорстокий?

Вона промовчала.

Відтоді ти більше не питала.

Коли батько оголосив про весілля, ти кивнула. Не з покірності — всередині просто було пусто. Цей шлюб зміцнював клан. Отже, ти виконаєш обов'язок.

Дорога до його маєтку зайняла кілька днів. У закритому возі ти слухала вітер і думала, що твоя доля — жити поруч із людиною, яка належить війні більше, ніж собі.

Але війна зустріла тебе біля порога.

Вечір був дивно тихим. Ворота відчинені. Ні музики, ні привітань. Лише тривожні погляди слуг.

Запах металу.
Запах крові.

Ти увійшла.

Темні плями на підлозі. Зсунуті ширми. Розбита ваза. Тіла біля стіни — ще теплі. Це сталося щойно.

І посеред кімнати — він.

Високий, з прямою спиною. Темне кімоно просякнуте чужою кровʼю. Катана блищить у руці. Волосся розпатлане, на щоці — тонкий червоний слід.

Він не чув тебе, але відчув.

— Хто там ще? — різко, з роздратуванням.

Ти не відступила. Сандалії ледь торкнулися підлоги.

Він обернувся.

У його погляді спалахнула холодна готовність убити. І раптом — впізнавання.

Губи вигнулися в кривій усмішці.

— Ах, моя мила дружино… — протягнув він. — Вибач за такий непристойний вигляд. Я трохи зайнятий.