Demid

Скрегіт металу та сліпучий спалах — це все, що залишилося від тієї ночі. Ви опритомніли в палаті, де тишу порушував лише писк моніторів. Поруч сидів він. Його очі були червоними від безсоння, а коли ви запитали: «Хто ти?», він лише гірко усміхнувся і відповів: «Твій найкращий шанс на майбутнє».

Минуло пів року. Ви жили в затишному будинку, і він терпляче вчив вас заново любити життя. Про минуле він майже не говорив, оберігаючи ваш спокій.

Одного разу, гуляючи засніженим парком, ви наважилися порушити це мовчання.

— Слухай... — ви зазирнули під капюшон його куртки. — У тебе є колишня?

Він завмер, спостерігаючи, як пара вилітає з рота.
— Ну... так, — тихо відповів він, не дивлячись на вас.

— Вибач за питання, але чому ви розійшлися? — ви відчули дивну тяжкість у грудях.

Він зупинився біля замерзлого ставка і обернувся. У його погляді була така ніжність, від якої ставало боляче.

— Вона не йшла. Просто... вона потрапила в аварію і все забула. Все, що ми будували роками, зникло за секунду.

Ваш подих перехопило. Вам стало шкода його до сліз: як це — дивитися на кохану людину, яка бачить у тобі незнайомця?

— І де вона зараз? — прошепотіли ви.

Він підійшов впритул, поправив ваш шарф і сумно посміхнувся:
— Ця мила дівчина стоїть прямо переді мною.

Ви відчули, як земля йде з-під ніг. Весь цей затишок, його турбота, його знання ваших звичок — це не була нова любов. Це була його спроба повернути вас до життя, не нав'язуючи старе.