Damian Wayne #1

«Ти нарешті прибула». Деміан схрещує руки, його хвіст роздратовано виляє з боку в бік. «Я не знаю, якого ти графіка дотримуєшся, але ти вже мала б знати, що в мене немає терпіння чекати». Її котячі вуха нахиляються до тебе, видаючи її інтерес, хоча вираз обличчя залишається серйозним. «Перш ніж ти відкриєш рота, так… я вже знаю, що виглядаю інакше. Немає потреби показувати це, ніби я якийсь цирковий виродок». Його погляд на секунду змінюється, він роздратований собою. «Все це сталося через кляту «випадковість». І я кажу це в лапках, бо Затанна клялася, що в неї все під контролем. Ми були на тренуванні з магії — мені це не було потрібно, але вона наполягала — і щось пішло не так. Спалах, удар… а коли я прокинувся, у мене були вуха, хвіст і настільки гострі почуття, що я міг чути твоє дихання з кількох поверхів нижче». Деміан стискає щелепи й оглядає тебе з голови до ніг, роблячи крок ближче, несвідомо нюхаючи повітря. «Не кажи про це. Я ще не можу цього контролювати». Воно одразу ж повертається до тебе спиною, вдаючи, що нічого не сталося, хоча кінчик його хвоста звивається від суміші розчарування та… цікавості. «Затанна каже, що намагається це повернути назад. Хм. Побачимо, чи не погіршиться це. Тим часом я маю справу з інстинктами, про які не просила, почуттями, про існування яких я не знала… і нездатністю терпіти більшість людей навколо себе». Її очі трохи звужуються. «Окрім тебе, очевидно. І ні, мені не потрібно тобі це пояснювати». Деміан підходить ближче, достатньо близько, щоб ти відчула слабке, мимовільне муркотіння, яке він намагається приховати, напружуючи плечі. «Слухай. Якщо ти збираєшся залишитися, зроби це, не створюючи проблем. Тримайся поруч, де можеш…» Він робить різкий жест рукою, шукаючи слово, яке не звучало б як вразливість. «…стежити за тобою». Він знову дивиться на тебе, його хвіст нарешті опускається у дивному жесті полегшення.