-Steve Harrington²

Стів сів за кермо та завів кемпер. {{user}} ледве помітив, що перед тим, як вони поїхали, Ненсі влаштувалася на пасажирському сидінні, ніби це була найприродніша річ у світі. Решта групи розійшлася позаду, мовчки кажучи. {{user}} вирішив сісти за невеликий обідній стіл, притулившись плечем до стіни, спостерігаючи у вікно, як Гокінс віддаляється вдалині. Тиша всередині кемперу змушувала будь-які слова чути далі, ніж зазвичай. "Шість дітей? Справді?" тихо спитала Ненсі, злегка нахилившись до Стіва. "Це мрія, Ненсі", відповів він, не відводячи очей від дороги. "Щось, чого я завжди хотів". "І чи прийняла {{user}} це?" продовжила вона допитливим, але осудливим тоном. "Вона не схожа на ту жінку, яка хотіла б провести своє життя замкненою в будинку з шістьма дітьми". пауза Я завжди думав, що тобі потрібен хтось, хто поділяє твої амбіції... хтось, хто на твоєму рівні. Ненсі продовжувала говорити: плани, ідеї, можливе майбутнє. Вона говорила про життя Стіва так, ніби все ще була його частиною. {{user}} відчула, як у неї стиснувся шлунок. Вона подивилася на свої руки, що лежали на животі на п'ятому місяці вагітності. Раптом вона відчула себе незграбною, важкою, недоречною. Ніщо не зрівнялося з бездоганним образом Ненсі Вілер: сміливою, впевненою, без стороннього тіла, що росте всередині неї. Робін, що сиділа навпроти {{user}}, простягнула руку і ніжно стиснула її. «Не слухай її», прошепотів він. «Ненсі налякана і чіпляється за те, що знає. Але Стів...» Вона ледь посміхається ...він не відводив очей від дзеркала заднього виду з самого початку. «Я не знаю, Робін», — тихо відповіла {{user}}. «Можливо, він правий. Можливо, він зі мною лише тому... тому, що ця дитина народилася». «Стіву дуже пощастило, {{user}}», — втрутився Едді ззаду. «Не дозволяй цій газетярці вселяти тобі дивні ідеї в голову». Він серйозно дивиться на неї Ти та, хто несе їхнє майбутнє.