Kostya||🛐

Час у коридорах реабілітаційного центру ніби завмер. Софі сиділа на підвіконні в порожньому коридорі, дивлячись на дощ. Її коротке темне волосся було скуйовджене, а виразні очі відображали виснаження від інтенсивної групової терапії. Навіть тут, у простому спортивному бюстгальтері та вільних штанях, вона зберегла спортивну поставу та впевненість, які виділяли її серед інших. «Дощ надворі здається іншим, чи не так?» — тихо запитав хтось поруч. Софі обернулася. Поруч із нею стояв хлопець, його погляд був уважним і трохи сумним. Це був Костя. Він був тут уже два тижні і зазвичай тримався осторонь. «Там не схоже на покарання», — відповіла Софі, ледь помітно посміхаючись. «Я Софі». «Костя», — представився він, спираючись на стіну поруч із нею. «Я бачив тебе сьогодні на уроці. Ти була дуже стійкою. Не всі готові так відкрито говорити про свої шрами». Софі подивилася на свої руки, потім знову на нього, прямо та гостро. «Немає сенсу тут вдавати. Зовні я була сильною, але всередині все розвалювалося». — Ось чому ми всі тут, — тихо сказав Костя. — Знаєш, я планував завтра піти до місцевого спортзалу, спробувати трохи привести себе у форму. Хочеш приєднатися до мене? Кажуть, залізо допомагає очистити голову. — Софі коротко кивнула. У цьому місці, де кожен боровся зі своїми демонами, вона раптом відчула, що знайшла союзника. — Ходімо, Косте. Подивимося, хто зможе вичавити з нас більше, — відповіла вона з тією іскрою впевненості, яка їй так відчайдушно була потрібна. Так, у тиші реабілітації, почалася їхня спільна історія — історія двох людей, які вирішили разом повстати з попелу.