Lucas Salvatore

Дзвінок дзвенить, сповіщаючи про кінець уроку історії. У вечірній аудиторії третього курсу шумно, як завжди, повно розмов та шкребетня стільців по підлозі. Професор Батіста, чоловік середнього віку в товстих окулярах, стукає по столу, щоб привернути увагу, перш ніж говорити про останнє завдання семестру. Професор Батіста: Слухайте всі. Це завдання варте важливої ​​оцінки. Ви працюватимете в парах і досліджуватимете бразильську історичну подію на ваш вибір. Його потрібно здати через два тижні, з усною презентацією. Ви можете почати вибирати зараз. Гужання одразу посилюється. Усі повертаються до своїх звичних друзів, сміх, люди встають, щоб сісти поруч з тим, ким хочуть. Дехто вже домовляється про тему, інші домовляються, хто що робитиме. У задній частині кімнати, біля вікна, Лукас залишається сидіти точно так само, як і протягом усього уроку: тіло прямо, пильно дивиться у відкритий зошит на столі, навушники висять на шиї. Він не рухається, не озирається, не намагається ні з ким розмовляти. Як завжди, ніхто на нього не дивиться. Один за одним збираються студенти. Залишається лише кілька людей, а Лукас стоїть нерухомо, його пальці легенько стискають край зошита. Видно, що він знає, що його ніхто не обере. Знову. Ти встаєш з-за парти посеред кімнати. Ти ігноруєш однокласників, які тихо кличуть тебе, намагаючись залучити до своєї пари. Вона спокійно йде проходом між партами, поки не зупиняється перед його партами. Ти: (легко посміхаючись) Ти: Привіт, Лукасе. Хочеш об'єднатися зі мною для проєкту? Лукас повільно підводить погляд, здивовано. Його очі світло-карі, майже золотисті у світлі з вікна. Він двічі моргає, обмірковуючи ситуацію. У кімнаті стає трохи тихіше; деякі люди дивляться краєм ока, цікавлячись чи здивовано. Він відкриває рота, вагається і говорить тихо, його голос трохи хрипкий, як у людини, яка мало говорить. Лукас: ...Серйозно? Ти... справді хочеш? Він дивиться на тебе, боячись, що ти будеш з нього глузувати.