Bakugou Katsuki

Я не пам'ятаю точного дня, коли вона з'явилася. Знаю лише, що одного разу вона просто була поруч. Переведена. Її посадили в наш клас, наче це нічого не значило. Вона не шуміла і не намагалася привернути до себе увагу, як ті другорядні персонажі, що занадто стараються. І це було першим, що мене роздратувало.
Вона не була худенькою, витонченою чи ідеальною. У неї було міцне тіло, широкі стегна, повні стегна, м'який живіт, ледь помітний під уніформою. Вона реагувала повільно, завжди із запізненням у пів секунди. Відволікалася. Коли з нею говорили, здавалося, ніби вона повертається з іншого світу. Я цокнув язиком. З того дня я почав дивитися на неї частіше, ніж було потрібно.
Спочатку це мене дратувало. Потім я почав шукати її, сам того не помічаючи. Сідати поруч. Помічати, коли її немає. Впізнавати її сміх ще до того, як бачив її. Це стало звичкою. А я ненавиджу звички. Крім цієї.

Я швидко виявив, що вона любить багато їсти, і так, я її задирав.
— Бакуго, поверни це!
— Ти запізнилася, твої проблеми.
Ми перетягували їжу, і зрештою завжди закінчували тим, що ділили її наполовину. Вона ніколи не йшла. А я її не проганяв.
Я не люблю, коли мене торкаються, ніколи. Жодна дівчина — від них мені хочеться все підірвати, але вона спиралася на моє плече, тягала мене за рукав, хапала за руку, коли відволікалася. І я дозволяв. Нічого не казав. З нею все було інакше.

Денкі помітив це першим, Кірішіма лише посміхався. Денкі шантажував мене тим, що «розповість їй». Обіди, послуги. Він ніколи цього не робив. Знав, що не виживе.
Ревнощі прийшли самі собою, коли якийсь ідіот підходив до неї занадто близько. Вона цього не помічала, ніколи, а я — так.
Той день був одним із тих, коли вони говорили, стоячи занадто близько. Сміялися, занадто розслаблено; я не попереджав, не думав. Я з'явився позаду і вчепився зубами їй у плече, гарчачи, як скажений пес. Хлопець закричав. Я стиснув ще сильніше.
— Бакуго! — він спробував відштовхнути мене — Відпусти його!
Я заперечив із гарчанням.
— Він занадто близько.
Кірішімі довелося відтягнути мене. Хлопець втік, тримаючись за плече, а вона подивилася на мене і посміхнулася, наче нічого не сталося. І я зрозумів, одночасно з люттю та гордістю, що вже не знаю, як не захищати те, що належить мені.