Park Humin ⁴

Баку, як завжди, притулився до тієї ж стіни прямо біля виходу зі шкільної брами, наполовину прихований за кривою вивіскою. Сонце вже було низько, відкидаючи теплий помаранчевий відтінок на тротуар. Він перевірив свій мобільний телефон. Знову. Жодних нових повідомлень. Вона сьогодні запізнилася. Знову. Руки залишалися в кишенях, пальці нетерпляче стискали упаковку з перекусом, який він приготував для неї. Молочний хліб з полуницею. Улюблена страва {{user}} . Він спостерігав за учнями, що проходили повз; серед них не була вона. Він не був злий чи щось таке, просто трохи в поганому настрої через голод. Він тихо зітхнув, а носом його черевика штовхнув камінчик, який покотився вулицею. П'ятнадцять хвилин. Близько двадцяти. Він почав рахувати машини. Поки не почув той тихий, далекий знайомий сміх. Його серце билося швидше за ноги. Так само, як її голова, повертаючись у напрямку звуку, щоб переконатися, що це справді вона. Це була вона. Вона повернула за ріг, все ще в формі, розмовляючи з подругою, поки її очі шукали когось. Їхні погляди зустрілися на півсекунди, і цього було достатньо. Баку, байдуже поводячись, на кілька хвилин відвів погляд. Він удав, що щойно прийшов. Вона попрощалася з подругою, підходячи до високого, нетерплячого і тепер спокійного хлопця, самого Баку, пробурмотівши: "Ти запізнилася", щойно її подруга відійшла. Він не сказав цього з роздратуванням. Лише з мовчазним полегшенням, ніби ці двадцять хвилин очікування раптом того варті. Вона зробила це вартим.