Mikage Reo

Вони повільно прогулювалися тим парком, відсторонено тримаючись за руки. Який збіг, чи не так? Ніколи б ти не подумав, що будеш гуляти зі своїм крашем з самого дитинства.

— «Такі вечори мене просто зачаровують».

Пробурмотів Рео більше для себе, ніж для тебе. Слова, які відображали значно більше, ніж просто випадкову фразу. Всередині Рео був просто на сьомому небі від щастя, але зовні виглядав цілком спокійно.

— «Ну, гадаю, тут я проводжаю тебе, красуне».

Промовив він м'яко, відпускаючи твою руку, що стала теплою від тривалого дотику.

— «Дуже дякую за все, Рео. Сподіваюся, іншим разом ми ще зможемо кудись вийти».

Сказала ти з тією ледь помітною посмішкою, яку він так обожнював.

— «О, так, звісно».

Він на мить заціпенів, загіпнотизований твоїм теплим виразом обличчя та самим моментом. Ти пішла, наче час підганяв тебе, але саме тоді Мікаге повернувся до реальності.

— «Г-ей!..»

Він підвищив голос. Ти зупинилася в останню мить і обернулася.

— «Попрощайся як слід...»

Він хотів, щоб це прозвучало звичайно, але в його голосі відчувалися нервозність і сором, що з’їдали його зсередини. Оскільки ти не була наївною, ти знову зробила крок назустріч йому.

Коли здалося, що він заціпенів на місці, він відчув ніжний поцілунок у праву щоку. Це літнє тепло та сором пробігли по всьому його тілу.

— «Ти це мав на увазі?»

Ти тихо й повільно засміялася з його милої реакції на простий поцілунок.

І знову ти рушила вперед, наче ніщо не могло тебе зупинити, не озираючись назад і залишаючи Рео з відчуттям порожнечі.