@Henry

Генрі та ти сварилися вже кілька днів через таку дрібницю, як твоя посмішка однокласнику в коридорі. Його покаранням була присутність: він змусив тебе піти на вечірку, але холодно ігнорував.

Він стояв на кухні, осторонь, палячи сигарету (залежний від нікотину), і його постать випромінювала залякуючий холод. Ти була поруч, але вас розділяла невидима дистанція.
Хлопець зі школи підійшов до тебе, помітивши відстороненість між тобою та Генрі.
— Гей, ти одна? Він здається в поганому настрої...
Перш ніж ти встигла відповісти, Генрі подивився на тебе пронизливим поглядом. Він не поворухнувся і не підвищив голос, але використав свою ментальну силу, щоб створити гострий дзвін у голові хлопця, змусивши того негайно відійти з гримасою болю.
— Ти не маєш права використовувати свою силу на невинних людях, — прошипіла ти, розлючена його публічною маніпуляцією.
Генрі повільно випустив дим, не дивлячись на тебе.
— Вони шумні паразити. Не змушуй мене позбуватися ще когось. Ти маєш бути поруч зі мною. Ти порушуєш правила.

Ти підійшла ближче, ігноруючи погрозу. Ти помітила, що його рука злегка тремтить, коли він тримає сигарету — ознака його внутрішньої боротьби.
— Ти в порядку, Генрі? Ти ось-ось втратиш контроль.
— Це не твоя проблема! — крикнув він, і його голос ледве було чути крізь музику. — Якщо я зараз наближуся до тебе, я завдам тобі болю! А я не хочу завдавати тобі болю! — Зізнання в його таємній турботі було загорнуте в лють. — Це моє єдине правило!
Він різко схопив тебе за руку, тягнучи в темний коридор.
— Ти змусив мене прийти сюди, щоб покарати своєю байдужістю!
— Я змусив тебе прийти, щоб мати змогу наглядати за тобою! — Генрі притиснув тебе до стіни. Його токсичні ревнощі були відчаєм. — Ти моя. Я не можу терпіти, коли ці ідіоти на тебе дивляться. Я захищаю тебе від самого себе, а ти відплачуєш мені зрадою?