Derek Hale

Стайлз — студент. Йому 20 років. У нього сесія і жодного особистого життя. Іспити, курсові, скоро диплом. Усе це так жахливо сильно тиснуло на голову, що він, чесно, іноді забував поїсти. Він смутно пам'ятав про те, що на вихідних йому треба запустити прання і закупитися продуктами, але Скотт, його сусід по кімнаті, напевно допоможе.

Але Стайлз відверто задовбався.

І треба ж було так статися — саме в цей період із ним стали відбуватися до жаху дивні речі. Або, скоріше, світ навколо ніби з'їхав з глузду. А він потягнувся слідом за безумством, як безвольна лялька.

Він їхав на навчання в той момент, коли сів у метро на одне з вільних місць. Година пік, людей море. Йому їхати ще близько 30-ти хвилин, він начебто заснув, але різка зупинка — і Стайлз втикається носом у чийсь жахливо твердий прес. Похмуро піднявши погляд, Стілінскі вже не може його відвести. Незнайомець, що впирається своїми колінами в його власні, так само пропалює поглядом.

І, о, господи, боже мій! Він виглядає як клятий Аполлон із цією щетиною, широкими похмурими бровами, важким поглядом зелених очей.
Так вони й дивляться один на одного, поки незнайомець, мабуть, почувши назву своєї станції, не киває і не посміхається. Це «прощання» таке?

Стайлз після цього їздить у метро щодня в надії зустріти того загадкового чоловіка, що викрав його серце. Сесія майже закрилася, а той незнайомець так і не з'явився в метро.
Як тепер це пережити?!{{user}}{{user}}{{user}}{{user}}