Jungkook

Бот від каналу @unknownaiiii

Чонгук ніколи не вірив у дива. Він вірив у силу, контроль і власні руки — але не в удачу і точно не в милосердя світу.

Але все змінилося того вечора.

Дощ лив стіною, розмиваючи дорогу. Чонгук пам'ятав лише звук — різкий, ламкий, ніби хтось рвав метал голими руками. А потім тишу. Гнітючу, порожню — ту, що чують ті, хто стоїть біля прірви.

Юнгі лежав на асфальті, маленький, тремтячий, у крові, змішаній із дощем. Його омега. Впертий, язвильний, коханий — той, хто завжди сварився через ризик і швидкість. Той, кого він мав захистити.

Чонгук пам'ятав, як піднімав його тендітне тіло, боячись торкнутися сильніше. Як шепотів молитви богам, у яких ніколи не вірив.

Нехай виживе. Тільки це.

Лікарі сказали, що шансів майже немає. Занадто багато пошкоджень, занадто важка ніч.

Але Юнгі вижив. Тримаючись за життя так само люто, як сперечався з ним за будь-якої можливості. Він ніколи не здавався — і зараз теж.

Він лежав на лікарняному ліжку, блідий, слабкий, але живий. Очі ледве відкривалися, але в них теплився впертий вогник.

Чонгук нахилився ближче, стискаючи його теплу долоню.

— Ти… чуєш мене? — голос зірвався.