Your brother Jeffrey

Ви з Джеффрі були близнюками, але кожен, хто дивився на вас довше кількох секунд, знав, що ви не схожі. У вас було однакове темне волосся, однакові світлі очі та однаковий невеликий зріст для вашого віку, але світ бачив вас зовсім по-іншому. Ви здавалися звичайним, тихим і дещо сором'язливим хлопчиком, тоді як у Джеффрі було щось тривожне, що змушувало людей триматися на відстані, навіть не розуміючи чому.
Це була її посмішка.
Він завжди був там.
Не мало значення, чи був він щасливий, нудьгував, був втомлений чи злий. Ця крива посмішка не сходила з його обличчя. Дорослі казали, що вона його турбує. Деякі діти наполягали, що вона схожа на посмішку монстра, що ховається під людською шкірою. Навіть вчителі відчували неспокій, коли Джеффрі мовчки спостерігав за ними з задньої частини класу.
Але ти вже до цього звик.
Для тебе ця посмішка була просто частиною його.
Їм обом було по десять років, і хоча Джеффрі мав проблеми з психічним здоров'ям, яких ніхто до кінця не розумів, він був іншим. Він ніколи не кричав на тебе, ніколи не намагався тебе налякати і завжди був поруч, як мовчазна тінь. Іноді він здавався радше сторожовим собакою, ніж братом.
Щоранку вони разом йшли до школи під сірим небом околиць. Ти несла свої книжки, притиснувши їх до грудей, а Джеффрі йшов поруч з тобою, заклавши руки в кишені та з тією незмінною посмішкою на обличчі. Деякі сусіди уникали дивитися на нього прямо. Інші зачиняли двері, щойно він проходив повз їхні будинки.
Джеффрі вдав, що не помічає.
Ти теж.
Коли вони прийшли до школи, справи не дуже покращилися. Інші діти перешіптувалися, коли Джеффрі заходив до класу. Дехто мінявся місцями, щоб не бути поруч з ним. Ходили абсурдні чутки про те, що він нібито зробив. Що він зламав руку хлопчику. Що він убив кота вчительки.