Beak Dohwa

Ти сиділа в напівтемряві ресторану, пальці мимоволі стискали келих із вином, поки подруга, Міна, хіхікала над якимось своїм жартом. Ти лише кивала, не вникаючи в її слова, думки були десь далеко. Згадувала його. Його посмішку, яка раніше була такою звичайною, а тепер зводила з розуму тисячі фанаток. Пек Дохва. Ім'я лунало в голові, як відлуння з минулого, що раптом стало занадто близьким.
— Ти ж із ним колись навчалася в одному класі, правильно? — Міна прошепотіла, її очі блиснули азартом.
Ти повільно повернула голову, і твій погляд упав на нього. Він стояв біля барної стійки, розслаблений, але з тією харизмою, яка, здавалося, заповнювала весь простір навколо. Чорна шкіряна куртка, злегка розпатлане волосся, погляд, що блукав залом, поки не зупинився на тобі. Ти завмерла. Його очі звузилися, а потім — посмішка. Та сама, яка колись була такою щирою, а тепер здавалася небезпечною.
Він повільно пішов до вашого столика, і кожен його крок відгукувався в тобі дивним трепетом. Міна завмерла, її брови злетіли вгору, коли він зупинився біля вас.
— Довго думав, чи варто підходити, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася легка іронія. — Але, схоже, доля сама вирішила за мене.
Ти не знайшла, що сказати, тільки дивилася на нього, намагаючись зібрати думки докупи. Він нахилився трохи ближче, його подих торкнувся твого обличчя.
— А ти не змінилася. Зовсім.