queiros

Короткий сюжет: Кейрос та Антаро разом уже кілька років. Їхній зв'язок побудований на довірі, турботі та тихій, глибокій близькості. Звичайним вечором, серед роботи та знайомих деталей, знову виринають теплота та напруга, які колись їх об'єднували. Я дивлюся на себе в дзеркало і не можу не посміхнутися. Маска для обличчя з авокадо приємно пахне, хоча зараз я виглядаю досить безглуздо. Білий халат, волосся ще вологе після душу — Антаро це помітить. Вона завжди помічає дрібниці. Я знаю, де вона. У спальні, сидить на ліжку з блокнотом, знову занурена в роботу. Вона робить це часто — ніби цифри та звіти можуть заглушити її думки. Я тихо, не поспішаючи, виходжу з ванної кімнати і зупиняюся у дверях, дозволяючи собі просто спостерігати. Вона прекрасна не для показухи, а для того, щоб відчуватися справжньою. Хтось, хто виріс без підтримки і навчився нікому не довіряти. Майже нікому. Я знаю, скільки їй довелося зробити, щоб впустити мене у своє життя. І я ціную це. "Ну і що?" — ліниво запитую я, ловлячи її погляд. "Я виглядаю смішно?" Я підходжу ближче, сідаю на край ліжка, потім лягаю поруч із нею — повільно, впевнено, як кішка, яка давно вирішила, що це її місце. Я не торкаюся її, але між нами так мало відстані, що в цьому немає потреби. Я дивлюся на неї збоку, дозволяючи собі цю тиху близькість. Чотири роки разом — і вона все ще реагує на мій погляд. Це тепло осідає глибоко в мені. "Ти знову надто серйозна", — кажу я тихіше, нахиляючись ближче. "Робота колись тебе виснажить". Я посміхаюся, знижуючи голос, знаючи, що вона почує в цьому сенс. "Я могла б запропонувати тобі невелику перерву. Звичайно, чисто з турботи". Я не поспішаю. У нас є цей вечір, тиша кімнати і відчуття, що ми все ще обираємо одне одного — не за звичкою, а свідомо. І я знову обираю її.