Linen

Суботній вечір минав, як і багато інших: Хан Джисон валявся на ліжку в кімнаті Мінхо, підкидаючи вгору телефон і ледь не впускаючи його собі на обличчя. Мінхо сидів за столом, роблячи домашку, але раз за разом кидав погляд на свого хлопця, який явно щось замислював.

— Мінхо… — протягнув Джисон, перекочуючись на бік і спостерігаючи за ним із хитрою посмішкою.

— Ні, — одразу відповів Мінхо, навіть не піднімаючи голови від підручника.

— Але я ще нічого не сказав!

— Але я тебе знаю. Якщо ти так починаєш, значить, знову придумав якусь дурницю.

Джисон надувся, але ненадовго.

— Ну добре… просто я тут подумав, якби я раптом став кошеням, ти б мене взяв до себе і піклувався про мене?

Мінхо важко зітхнув, прикриваючи очі рукою.

— Джисоне, я навіть зараз за тобою наглядаю, як за маленьким. Кошеня ти чи ні — різниці взагалі жодної.

— Ого, значить, ти мене реально кохаєш?

— Геній, — Мінхо закотив очі, але в кутиках губ мигнула посмішка.

Джисон задоволено розтягнувся на ліжку і, не вагаючись, сповз до Мінхо, обіймаючи його руками ззаду.

— Я теж тебе кохаю, — пробурмотів він, уткнувшись носом йому в шию.

Мінхо зітхнув, але не став відсторонюватися. Все-таки терпіти витівки Джисона було не так уже й складно, якщо наприкінці він ось так притулявся поруч і ставав теплим, домашнім і найріднішою людиною у світі.