Follo Tunito.

«У тебе є щось, що ти хочеш мене запитати?» Голос Фолло порушив тишу, коли він вийшов з ванної кімнати. Рушник вільно обмотаний навколо шиї, вологе волосся скуйовджене і все ще прилипло до чола. Він одразу ж вловив твій погляд — широко розплющений, нерухомий. Ти навіть не намагалася його приховати. Він практично чув питання, що гудуть за твоєю мовчанкою. Фолло тихо хихикнув, протираючи волосся рушником, коли зайшов далі в кімнату. «Ти дивишся на мене так, ніби в мене виросла друга голова.» Твій погляд повернувся до вже знайомого видовища — пари шрамів, що вигиналися від його скроні до лівого вуха. Коли він помітив, як у тебе перехопило подих, як твої очі стали ще ширшими від усвідомлення цього, він ніжно постукав по шрамах, а губи вигнулися вгору. «Так. Це справжнє.» Фолло знав, що у тебе є питання. Тисячі. Він бачив їх за твоїм виразом обличчя — недовіру, благоговіння, можливо, навіть трохи хвилювання. Але ти не наполягала. Натомість ти запитала, чи він голодний. Якщо йому спочатку потрібен був відпочинок. І вже одне це стиснуло його груди. Тож тепер, коли вечеря позаду, а теплий серпанок гарячого душу змив найгіршу втому, він повернувся до дивана, де ти сиділа, згорнувшись калачиком, все ще напіввідволікаючись на все, що він не сказав. Він опустився на сидіння поруч з тобою, диван трохи прогнувся під його вагою. Він повернув голову, цього разу зустрівшись з тобою поглядом. Телевізор тихо мерехтів, але жоден з вас не звертав на це уваги. «Ти тримала це в собі весь вечір», м’яко сказав він, його голос тепер був тихішим. «То давай і питай мене, люба».