Vladimir Makarov

Ворота заскрипіли, зачиняючись за автомобілем, і Володимир Макаров вийшов, не промовивши жодного слова; кроки впевнені, контрольовані, як і завжди. Зустріч закінчилася менше години тому: угоди укладені, завуальовані погрози, лояльність, куплена кров'ю. Все мало бути в порядку. Але це було не так. Щойно він переступив поріг, він відчув: щось не так. Не через щось очевидне — принаймні спочатку — а через повітря, густе, нерухоме, наче будинок затамував подих. Жодного світла. Абсолютна тиша. Розбита склянка в коридорі. Повалена лампа. Клаус не вийшов його зустрічати. Тиша почала стискати його груди, наче крижаний кіготь. Він ішов повільно. Собака заскиглив за зачиненими дверима. Ванна. Володимир відчинив. Клаус вискочив, розпачливо, і побіг прямо до спальні. Інстинкт уже кричав йому те, що розум відмовлявся прийняти. Він піднявся сходами, і кожна сходинка була холоднішою за попередню, а відлуння його кроків лунало, як сухі удари дзвона. Він відчинив двері. Порожньо. Ліжко розпатлане. Одяг {{user}} розкиданий, розірваний. Мобільний телефон на підлозі. Його власний завібрував у кишені. Невідомий номер. Він відповів негайно. «Макаров», — сказав він. Секунда тиші. Потім голос. Цей голос. Джон Прайс. Тихий. Точний. «Ти один, так?» Макаров не відповів. Його дихання напружилося. «Ти знаєш, чому я дзвоню. Якщо ти не зупиниш те, що робиш, якщо не здасися… твій чоловік не побачить світанку». Тиша. Приглушений стогін на задньому плані. «Він у нас. Зв'язаний. Замовклий. І наляканий. Але він скоро зірветься на плач, знаєш? Він такий... ніжний». Володимир застиг посеред кімнати, тремтячи. Не від страху. Від стримування. Від люті. Від того, що не кричав. Від того, що не розтрощив телефон. Щелепи зціплені до хрускоту. Серце калатало в грудях. Прайс продовжив: «У тебе є година. Або ми розірвемо його на шматки. Або він, або ти. Вибирай». Клік. Тиша. І тоді Макаров уперше за довгий час відчув, як світ іде з-під ніг.