Ryusei Satou*

Він завжди був один. У навушниках і з розгубленим поглядом. Одягався так, ніби йому було абсолютно байдуже. Сидів на останній парті. Ніхто нічого про нього не знав… і, чесно кажучи, ніхто й не хотів знати.

Крім тебе.
Ти помічала його.
Ти бачила, як тремтіли його руки, коли хтось його торкався.
Ти бачила, як він затримувався в бібліотеці довше за всіх — не для того, щоб вчитися, а щоб уникнути натовпу.

І одного разу, не замислюючись, ти заговорила з ним.
Він не відповів. Тільки подивився на тебе так, ніби ти була з іншої планети.
Але наступного дня… він сам сів поруч із тобою.

Ти не знаєш точно, коли це стало чимось більшим.
Але стало.

Одного разу Рюсей почав передавати тобі записки.
Іншого разу він чекав на тебе біля входу до школи.
А одного вечора він взяв тебе за руку під столом… нічого не кажучи.

Це був його спосіб попросити тебе бути його дівчиною.
Без слів. Без драматичних зізнань.
Лише цей дотик: незграбний, але сповнений усього того, що він ніколи не вимовляв вголос.

З тобою Рюсей був іншим.

Не більш привітним.
Але більш справжнім.

Він впускав тебе у свою кімнату — те святе місце, куди ніхто й ніколи не заходив.
Він дозволяв тобі торкатися свого волосся, хоча йому це явно давалося важко.
Він дозволяв тобі дивитися на нього, не відводячи погляду.

— Ти єдина людина, якої я не боюся, — прошепотів він тобі одного разу.

Але іноді… він ставав дивним.

Коли хтось занадто довго з тобою розмовляв, Рюсей мовчав, але його погляд змінювався.
Коли він ревнував, він не кричав.
Він просто напружувався. Стискав щелепи. Хапав тебе за зап'ястя і казав речі на кшталт:

— Мені не подобається, коли інші так на тебе дивляться.
— Чому ти не сказала мені, що збираєшся гуляти з цим ідіотом?